Schengen acquis
Schengen acquis (МФА: [ˈʃɛŋən aˌki]), що означає «надбання Шенгену»(фр.)) — набір правил і законодавства, інтегрованих у право Європейського Союзу, які регулюють скасування прикордонного контролю на внутрішніх кордонах у межах Шенгенської зони, а також посилення прикордонного контролю на зовнішніх кордонах.
Schengen acquis включає:[1]
- Шенгенську угоду, підписану 14 червня 1985 року Бенілюксом, Німеччиною та Францією;
- Шенгенську конвенцію про імплементацію Шенгенської угоди, підписана 19 червня 1990 року;
- угоди про приєднання до Шенгенської конвенції Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Австрії, Данії, Фінляндії та Швеції;
- рішення Виконавчого комітету та Центральної групи;
- Акти Союзу (регламенти, директиви та рішення), прийняті Європейським парламентом та/або Радою після інтеграції Schengen acquis в право Європейського Союзу
Вільне пересування людей було основною частиною оригінального Римського договору, і з перших днів Європейського економічного співтовариства громадяни держав-членів ЄЕС могли вільно подорожувати з однієї держави-члена в іншу за пред’явленням своїх паспортів або національних посвідчень особи..[2] Проте на кордоні між більшістю держав-членів все ще діяв систематичний контроль ідентифікації.[джерело?]
Розбіжності між державами-членами призвели до глухого кута щодо скасування прикордонного контролю всередині Співтовариства, але в 1985 році п'ять із десяти тодішніх держав-членів, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди та Західна Німеччина, підписали угоду про поступове скасування спільного прикордонного контролю. Угоду було підписано на катері Princess Marie-Astrid на річці Мозель поблизу села Шенген у Люксембурзі,[3] де сходяться території Франції, Німеччини та Люксембургу. Три підписанти Бельгія, Люксембург і Нідерланди вже скасували спільний прикордонний контроль у рамках Економічного союзу Бенілюкс.[джерело?]
Шенгенська угода була підписана незалежно від Європейського Союзу, частково через відсутність консенсусу серед держав-членів ЄС щодо того, чи має ЄС юрисдикцію скасувати прикордонний контроль,[4] а частково через те, що ті, хто готовий реалізувати ідею, не бажали цього чекати інших (тоді не було механізму посиленого співробітництва). Угода передбачала гармонізацію візової політики, дозволяючи мешканцям прикордонних територій вільно перетинати кордони подалі від фіксованих пунктів пропуску, а також заміну перевірки паспортів на візуальний контроль транспортних засобів на зниженій швидкості та перевірку транспортних засобів, яка дозволяє транспортним засобам перетинати кордон без зупинки.[5]
У 1990 році Угода була доповнена Шенгенської конвенцією, яка пропонувала скасування внутрішнього прикордонного контролю та спільну візову політику. Саме ця Конвенція створила Шенгенську зону шляхом повного скасування прикордонного контролю між державами-учасницями Шенгену, спільних правил щодо віз, а також поліцейської та судової співпраці.[джерело?]
Шенгенська угода разом із Конвенцією про її імплементацію була імплементована в 1995 році лише для деяких підписантів, але трохи більше ніж через два роки під час міжурядової конференції в Амстердамі всі країни-члени Європейського Союзу, крім Сполученого Королівства та Ірландії, підписали Шенгенську угоду. Саме під час цих переговорів, які призвели до Амстердамської угоди, було узгоджено інкорпорацію Schengen acquis[6] в основну частину законодавства Європейського Союзу разом із виключенням для Ірландії та Сполученого Королівства (див. також Єдиний міграційний простір), які мали залишатися за межами Шенгенської угоди.[джерело?]
У грудні 1996 року дві країни, що не входять до ЄС, Норвегія та Ісландія підписали угоду про асоціацію з підписантами Шенгенської угоди, щоб стати частиною Шенгенської зони. Хоча ця угода так і не набула чинности, обидві країни стали частиною Шенгенської зони після укладення подібних угод з ЄС. Сама Шенгенська конвенція не була відкрита для підписання країнами, що не входять до ЄС.[7] У 2009 році Швейцарія завершила свій офіційний вступ до Шенгенської зони, прийнявши угоду про асоціацію на народному референдумі[en] в 2005 році.[8]
Тепер, коли Шенгенська угода є частиною acquis communautaire, Угода для членів ЄС втратила статус договору, до якого можна було вносити зміни лише відповідно до його умов. Натомість зміни вносяться відповідно до законодавчої процедури ЄС відповідно до договорів ЄС.[9] Ратифікація колишніми державами, які підписали угоду, не потрібна для зміни або скасування деяких чи всіх попередніх Schengen acquis.[10] Законодавчі акти, що встановлюють умови в’їзду до Шенгенської зони, тепер приймаються більшістю голосів у законодавчих органах Європейського Союзу. Нові країни-члени ЄС не підписують Шенгенську угоду як таку, натомість зобов’язані впроваджувати правила Шенгену як частину вже існуючого закону ЄС, який зобов’язаний прийняти кожен новий член.[джерело?]
Це призвело до того, що країни-члени Шенгенської угоди, які не входять до ЄС, мають кілька формально обов’язкових варіантів впливу на формування та розвиток шенгенських правил; їхні можливості фактично зводяться до погодження або виходу з угоди. Однак консультації з постраждалими країнами проводяться до прийняття конкретного нового законодавства.[11]
- ↑ Acquis di Schengen. Dizionario dell'Unione europea (Italian) . Edizioni Simone. Архів оригіналу за 22 серпня 2013. Процитовано 29 січня 2016.
- ↑ Council Directive on administrative practices and procedures concerning settlement, employment and residence in a Member State of the Community of workers and their families from another Member State (OJ 80, 13 December 1961, p. 1513.)
- ↑ Lungescu, Oana. Fortress Europe. British Broadcasting Corporation. Процитовано 13 квітня 2013.
- ↑ Craig, Paul; Gráinne de Burca (2003). EU Law: Text, Cases and Materials (вид. 3rd). Oxford: Oxford University Press. с. 751. ISBN 0-19-924943-1.
- ↑ Respectively Articles 2, 6 and 7 of the Schengen Agreement, eur-lex.europa.eu; accessed 27 January 2016.
- ↑ The complete acquis, including the fundamental Agreement and Convention and some subsequent acts and instruments brought about meanwhile in its legal framework, had been published here: Official Journal of the European Communities – The Schengen Acquis (PDF). 22 вересня 2000. Процитовано 25 листопада 2007..
- ↑ Article 140 of the Schengen Convention.
- ↑ Allen M. (March 2009). Switzerland's Schengen entry finally complete [Архівовано 2012-04-03 у Wayback Machine.]. swissinfo.ch; retrieved 14 June 2013.
- ↑ At first the Council of the European Union, later the European Parliament and the Council of the European Union in the codecision procedure, took the place of the Executive Committee that had been created under the agreement; Council Decision of 22 December 2004 providing for certain areas covered by Title IV of Part Three of the Treaty establishing the European Community to be governed by the procedure laid down in Article 251 of that Treaty
- ↑ Example: By article 39 subsection 1 of the Schengen Borders Code, Articles 2 to 8 of the Schengen Agreement had been repealed – Regulation (EC) No 562/2006 of the European Parliament and of the Council of 15 March 2006 establishing a Community Code on the rules governing the movement of persons across borders (Schengen Borders Code) (PDF). 13 квітня 2006. Процитовано 25 листопада 2007..
- ↑ The Schengen area and cooperation. Summaries of EU legislation. European Commission. Процитовано 4 квітня 2013.
In practice, this involvement takes the form of mixed committees that meet alongside the working parties of the EU Council. They comprise representatives of the Member States' governments, the Commission and the governments of third countries. Associated countries therefore participate in discussions on the development of the Schengen acquis,but do not take part in voting. Procedures for notifying and accepting future measures or acts have been laid down.
- Schengen – eurotopics
- The Schengen Area: collection of resources (texts, images, videos,...) – CVCE – Virtual Resource Centre for Knowledge about Europe
- The Schengen Acquis – EUR-Lex
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |